“Третя світова не почалася лише тому, що Україна досі воює…” – журналіст
Останні два роки Захід відчайдушно намагається уникнути Третьої світової. Обмежує використання своєї зброї для ударів по Росії. Навіть не намагається збивати ракети, що пролітають над його територією. Жахається від ідеї відправити інструкторів на українські полігони. Раз у раз стверджує про необхідність “уникнути ескалації”. Про це пише Павло Казарін у своєму блозі на сайті Gazeta.ua.
У всьому, що відбувається, виникає спроба утримати війну в двосторонніх межах. Утримуйте у просторі та географії. Захід відчайдушно намагається зберегти себе у тій логіці, в якій жив останні десятиліття. І нашу війну сприймає як головну перешкоду. Дуже мило, але це не спрацює.
Історія не повторюється – вона лише римується. Але якщо вже шукати в ХХ столітті аналогію, яка б могла підійти Україні – це передвоєнна Чехословаччина. З тією різницею, що в нашій версії історії Чехословаччину не залишили на самоті, а навпаки – допомагають їй грошима та зброєю. І в цьому сенсі на вулиці якийсь 1940 рік, тільки Вермахт досі не вторгся до Польщі, не окупував Францію, не бомбардує британські міста – тому що, як і раніше, стирає свої військові зуби про Чехословаччину.
Усією своєю стабільністю Європа завдячує Україні. Це ми виграємо час для переозброєння. Це ми даємо їм шанс збільшити військові бюджети. Це наш досвід дозволяє їм адаптуватися до сучасної війни. Європейцям видалася можливість дізнатися, як виглядає війна двох кадрових армій, бо раніше весь їхній військовий досвід зводився до протистояння партизанським рухам.
Коли вони міркують про наслідки війни – лякаються поразка. Їм у цьому загроза ядерного удару. Загроза неконтрольованого розпаду імперії. Другий фронт у країнах Балтії та диверсії у центрі Європи. Але їм не завадило б спитати себе, що буде у разі поразки України. Мільйони біженців. Концтабори та репресії. Десятки нових Маріуполів та сотні нових Буч. Гуманітарна катастрофа та російські танки біля кордонів Альянсу. А головне – переконаність Москви в тому, що вона зуміла виграти перший акт війни із Північноатлантичним альянсом.
Захід може не сприймати себе стороною конфлікту, але набагато важливішим є те, що його вважає стороною конфлікту Москва. Росія живе у своїй власній логіці і в її опис реальності вона вже два роки бореться не з незалежною державою, а з авангардом ворожої імперії. Програш України Москва розцінить лише як свідчення чужої слабкості. І може вирішити, що успіх слід розвивати.
Особливість у тому, що Україні довелося бути греблею. Тієї ж дамбою, що бере на себе удар стихії. Захищає Європу від світової війни. Тієї ж дамбою, у разі руйнування якої решті доведеться не загравати зі своїми фермерами, а підбирати їм військову форму і відправляти в окопи. Наша війна залишається двосторонньою та локалізованою лише тому, що ми тримаємося. Як тільки ми зникнуть для цього ресурси – війна дістанеться до всіх інших. У імперії немає меж – вона має лише горизонти. І якщо російський президент вважає ідеальним той світ, у якому він виріс, то можете заглянути до карт Європи 70-х років.
Все, в чому ми живемо – це не девіація. Не випадкове спотворення, не помилка історії і не дурість диктатора. Це реальність, яка була підготовлена всім, але на шляху якої вдалося виявитися нашій країні. Якщо ми програємо, ті, хто вижив, завжди зможуть вимовити сакраментальне “ми попереджали”. Головне, щоби було кому.
Не варто питання про те, чи європейська зброя воюватиме. Питання в тому, хто саме нею воюватиме. Може Україна – тоді й наші сусіди зможуть зберегти для себе комфортну роль тилу, гаманця та ремонтної майстерні. А може сама Європа – якщо її виборці втомляться від війни і вирішать, що Україна має оборонятися самостійно. Якби Чехословаччину не залишили на самоті, доля Другої світової могла б опинитися під питанням. А Третя світова не починається лише тому, що Україна досі воює.
