Декарбонізація з побочкою
Водолази знають: після глибокого занурення не можна різко підніматися на поверхню – це загрожує втратою здоров’я, а то й життя. З декарбонізацією світової економіки той самий випадок. Якщо дуже розганяти процес, можна отримати багато побічних ефектів. Глобальна енергетична криза – одна з них. Він став холодним душем і для інших галузей, де задумали, чи не зменшить темп.
Не в брову, а в Глазго
1 листопада у шотландському Глазго стартував глобальний кліматичний саміт, який триватиме два тижні. Хоча значення мали лише два перші дні, коли захід відвідали світові лідери, далі – це вже кабінетна робота бюрократів та експертів. Порядок денний саміту виглядав як цілий конспект, але ключовим став суперечка між розвиненими країнами та третім світом про терміни виконання та джерела фінансування «зелених цілей». Євросоюз та США дотримуються позиції про скорочення парникових викидів до 2030 р. до 35% від рівня 1990 р. та досягнення повної декарбонізації у 2050 р. Втім, ці жертви будуть мати сенс лише в тому випадку, якщо ініціативу підтримають країни, що розвиваються. Останні підійшли до саміту практично одноголосним фронтом. Їхня позиція зводиться до того: ОК, ми не проти, але за веселощі платите ви.
До повного консенсусу сторони так і не дійшли, але деяке зрушення все ж таки сталося. Учасники саміту підписали три ключові декларації – про захист лісів, про скорочення на 30% викидів метану та запровадження нових зелених технологій. Втім, Росія та Китай, наприклад, дві останні ініціативи не підтримали. А розвиток зелених ноу-хау в країнах, що розвиваються, має шанс на успіх тільки при фінансовому підживленні ззовні. У цьому контексті Україні, до речі, важливо не проґавити свою частину пирога.
З іншого боку, не очевидно, що США та ЄС запросто погодяться перекласти всі витрати на реалізацію благих екологічних намірів на плечі власних платників податків. Подібне рішення точно викличе внутрішню політичну дискусію у Євросоюзі та стане успішним об’єктом критики курсу Джо Байдена з боку Республіканської партії. Крім того, самі країни-ініціатори тотальної декарбонізації мають все більше сумнівів щодо реальності виконання взятих на себе зобов’язань у ударні терміни.
Зелений кошторис
Стратегія декарбонізації стоїть на двох фундаментальних китах – закриття/скорочення шкідливих виробництв та перехід на відновлювані джерела енергії. 2021 р. показав, що другий кит не дуже справляється. Друга половина року пройшла під знаком тотального дефіциту та подорожчання традиційних енергоносіїв – вугілля, газу та нафти. Водночас альтернативні джерела – вітрова та сонячна енергетика – не змогли стати ефективною заміною. У вересні уряд Великобританії навіть змушений був повернути в роботу одну з двох вугільних ТЕС, що залишилися в країні, щоб не залишити кілька сотень тисяч споживачів без світла. Польща під тиском ЄС погодилася закрити найбільшу в країні Белхатувську вугільну електростанцію, але відмовилася у закритті шахт у Турові, незважаючи навіть на рішення Європейського трибуналу. Франція лобіює визнання статусу “зеленої” за атомною енергетикою, яка відіграє ключову роль в енергобалансі країни. Німеччина відкриває “Північний потік-2”, який щорічно зможе доставити до Європи ще 55 млрд кубометрів із російських родовищ. І це перетягування килими на себе, швидше за все, продовжуватиметься. За оцінками ВР, світовий попит на енергоресурси до 2035 р. збільшиться приблизно на 30%, причому в ньому, як і зараз, домінуватимуть нафту, газ та вугілля. Нехай навіть їхня сумарна частка знизиться з нинішніх 86% до 75%.
А ще в різних галузях почали ретельніше рахувати скільки обійдеться перехід на «зелені рейки», і хто за це платитиме. За оцінками Міжнародного енергетичного агентства (IEA), глобальний перехід на безвуглецеву енергетику потребує значного зростання інвестицій у ці цілі – з поточних 300 млрд. USD на рік до 2,2 трлн. USD на рік. Декілька різних сценаріїв декарбонізації у глобальному виробництві алюмінію нещодавно змоделював International Aluminium Institute (IAI). Згідно з його розрахунками, до 2050 р. викиди вуглекислого газу у світовій алюмінієвій промисловості мають скоротитися у 20 разів – від понад 1 млрд т на рік до 53 млн т. зниження викидів безпосередньо під час виробничого процесу та стимулювання рециклінгу. При цьому витрати компаній галузі лише на використання альтернативних джерел енергії оцінюються у 1,5 трлн. USD. А ось об’єктивно оцінити витрати на скорочення викидів алюмінієвого виробництва та вторинну переробку алюмінію навіть неможливо, оскільки пропоновані для цього інновації в промислових масштабах поки що не використовуються.
Згідно з прогнозом консалтингової компанії McKinsey, європейській чорній металургії “зелений перехід” коштуватиме як мінімум 100 млрд. USD. Враховуючи, що за минулий рік у ЄС виплавили близько 140 млн т сталі, обсяг витрат у світових масштабах має бути на порядок вищим. За великим рахунком, у виробників стали два шляхи досягнення вуглецевої нейтральності: це заміна доменно-конверторного виробництва на електросталеплавильне і використання чистих джерел енергії – сонце, вітер, водень. Але і в тому, і в другому є нюанси. Безперечно, електропечі виробляють у 4-5 рази менше викидів СО2, ніж домни. Однак тотальне закриття останніх призведе до тотального дефіциту сировини для виплавки. Банальна руда для електропечей не підходить, їм подавай металобрухт або металізовані котуни, отримані за технологією DRI/HBI. Орієнтовна ємність глобального ринку брухту становить сьогодні 100 млн т на рік. Порівнянні обсяги випуску та у відновленого (гарячебрикетованого) заліза. А глобальне виробництво сталі, як ми знаємо, наближається до 2 млрд. т річних.
Зі світу по нитці
Щодо джерел живлення для чистої металургії, то з’являється все більше стартапів, пов’язаних із використанням водню. Але поки що це знову-таки суто теоретична можливість. По-перше, нинішні обсяги водневої енергетики дуже малі. По-друге, водень як паливо все ще занадто дорогий – раз на 10 вищий, ніж природний газ. І поки обидва ці ресурси хоча б не зрівняються в цінах, говорити всерйоз про «водневу революцію» не вийде. Тому в найближчі роки сталеве та кліматичне лобі ще не раз бодатимуться у спробах педалювати/відстрочити «зелені» вимоги. З іншого боку, вже спостерігаються спроби метпідприємств покласти бодай частину декарбонізаційних витрат на споживачів чи уряду. Найближчими роками таких рухів тіла буде все більше.
Наприклад, холдинг ArcelorMittal вже на повну осідлав новий тренд. Лакшмі Міттал, подсуєтившись, заручився підтримкою цілої низки урядів та фінансових інституцій для розвитку «зеленої металургії». Зокрема, Європейський інвестиційний банк виділить ArcelorMittal 280 млн. євро на дослідження у сфері декарбонізації. Уряд Німеччини пообіцяв виділити 55 млн. євро на будівництво в Гамбурзі першого в країні заводу з виробництва заліза прямого відновлення за допомогою водню. Це має покрити половину вартості будівельних робіт. Офіційний Мадрид погодився компенсувати половину витрат (а це близько 0,5 млрд. євро) на будівництво заводу аналогічного типу в Сестао (Астурія). А канадська влада надасть 320 млн. USD на будівництво електропечі з DRI-модулем на комбінаті Dofasco.
Інше джерело покриття витрат – самі споживачі стали. Індійська Tata Steel ще у квітні поточного року, першою у світі, запровадила так звану надбавку за вуглець. На європейському ринку вона спочатку становила 12 євро/т, а на піку світових цін на сталь зросла до 16 євро/т. Тепер Tata намагається включити цю доплату за декарбонізацію у всі довгострокові контракти. Тим часом її стопами пішли й інші виробники сталі. Сьогодні доплату за вуглець у своїй збутовій політиці застосовують ArcelorMittal, British Steel, Celsa, Liberty Steel. Ряд інших компаній вже повідомили клієнтам, що вдадуться до такої практики з наступного року. Швидше за все, вона стане повсюдною.
CBAM під обстрілом
В принципі, добровільно-примусовим внеском у декарбонізацію є і затверджений Євросоюзом механізм CBAM (Carbon Border Adjustment Mechanism). Рамкові характеристики цих зборів вже оголошено, але деталізацію ще не допилюють. Тому де-факто платити доведеться з 2026 р., а з 2023-го – виробники повинні лише звітувати про наявність та розмір вуглецевого сліду у своїй продукції. Спочатку CBAM повинен застосовуватися до імпорту товарів з високим ризиком викидів CO2, таких як чорні метали та сталь, добрива, алюміній, цемент. Щодо нафти, нафтопродуктів та аміаку ще йдуть дебати. СBAM охоплюватиме як прямі викиди – те, що виділяються і споживаються безпосередньо у процесі виробництва, і непрямі, наприклад, спожите електрику.
Як неодноразово зазначалося, караючий меч СBAM насамперед обрушиться на імпортерів, які постачають продукцію до Євросоюзу. Так, додаткові витрати українських виробників оцінюються приблизно в 1 млрд. USD, російських – у 3-5 млрд. USD, китайських – понад 10 млрд. USD щорічно. Але й усередині ЄС дедалі частіше починають звучати голоси щодо непродуманості цього механізму та нереальності поставлених цілей. Мовляв, як би боротьба із хворобою не завдала більше шкоди, ніж сама хвороба. Активним противником застосування СBAM є асоціація European Aluminium. У жовтні вона підготувала звернення до Європейської комісії, де намагається довести, що застосування цього принципу до електроенергії, яку споживають алюмінієві підприємства (як непряме джерело викидів), призведе до краху галузі. У European Aluminium зазначають, що за нинішніх цін на енергоносії 80% у собівартості алюмінію припадає на електроенергію – це більше, ніж будь-коли. Якщо за останній рік алюміній подорожчав приблизно на 50%, то електрика більш ніж на 300%. Додаткове фінансове навантаження через екологічні збори просто призведе до закриття виробництв. Що й так уже спостерігається. У жовтні нідерландська компанія Aldel оголосила про зупинення діяльності до початку 2022 р., а там буде видно. Словенська Talum зупинила 24 електролізери та анонсувала скорочення на 50% виробничої програми на наступний рік. Словацька Slovalco перевела частину потужностей у режим мінімалки – 10% від проектних можливостей.
Подібні побоювання виникають у учасників Європейської асоціації виробників кольорових металів Еurometaux. Незадовільною є також Асоціація фермерів ЄС, яка зазначає, що на даний момент 35% їх виробничих витрат з’їдають добрива. А після запровадження СBAM ця частка зросте ще більше і їм стане ще важче конкурувати із виробниками зернових та інших культур за межами Євросоюзу.
У жовтні група дослідників з Кембриджського університету опублікувала доповідь, яка оцінює наслідки запровадження СBAM у Європейському Союзі. Один із висновків каже: існує ризик, що одностороннє запровадження даного механізму буде розцінено рештою учасників глобального ринку не як спроба знизити вуглецеві викиди, а як протекціоністський захід. І це буде приводом для розпалювання нових торгівельних воєн. На цей раз під прапором кліматичного очищення.
Ярослав Ярош
