Завершення Першої світової: чому Україні слід відзначати цю дату

Цвинтар
З цього часу цей день залишається однією з головних пам’ятних дат у США, Німеччині, Франції, Бельгії, Австралії, Канаді та багатьох інших країнах. Будь то верденський форт Дуомон, меморіал Мененпорт в Іпрі чи галіполійський цвинтар Самотньої сосни – цього дня тут завжди багатолюдно. День пам’яті полеглих 11 листопада має в Європі та країнах західної цивілізації не менше значення, ніж День пам’яті жертв Другої світової війни.

У 1914-1918 рр., за приблизними підрахунками, загинули понад 10 млн. військових і понад 10 млн. мирних жителів.

Щонайменше один із мільйонів полеглих припадає на мешканців територій сучасної України. Півмільйона з цієї кількості впали на полях битв у лавах армій Російської імперії та Австро-Угорщини. Окрім прямих жертв, ще кілька мільйонів людей загинули через наслідки війни — кілька років конфліктів і масових епідемій, які послідували за розпадом імперій. Проте 11 листопада у нашому календарі сьогодні просто день. Для футбольних фанів – день товариського матчу між збірними України та Болгарії. Для тих, хто цікавиться, — Міжнародний день орігамі та незалежності Польщі (знов-таки, придбаної 1918 р.).

Це при тому, що, як і у Франції з Бельгією, українською Галичиною, Буковиною, Поділлям і Волині розкидані цвинтарі солдатів Австро-Угорщини, Російської імперії, Німеччини та Туреччини, які найчастіше лежать пліч-о-пліч.

Україна та українці успішно інтегруються в європейські традиції історичної пам’яті жертв воєн та злочинів. День пам’яті загиблих у Другій світовій війні 8 травня та дні пам’яті жертв Голокосту в Україні повністю інтегровані в історичний наратив західної цивілізації. Це не лише допомагає гуманізації суспільного простору, а й сприяє інтеграції пам’яті жертв Голодомору та злочинів тоталітарних режимів в Україні до системи загальноєвропейських цінностей.

Завершення переходу на загальноєвропейські традиції історичної пам’яті в Україні може сприяти появі національного Дня пам’яті загиблих у Першій світовій війні. Тим більше, що для історії України 11 листопада — дата така ж важлива, як 8 травня та дні пам’яті жертв Голокосту та Голодомору.

Спроби організувати День пам’яті жертв Першої світової в Україні робилися у 2000-2010-ті. Тоді за російським зразком він був призначений 1 серпня, коли імперія Романових вступила у війну. Але сумнівна ідеологічна цінність та великодержавні наративи у сусідській політиці історичної пам’яті поховали цей задум. І потім, українці воювали також в арміях Австро-Угорщини, яка вступила у війну 28 липня 1914 р., Канади (5 серпня 1914 р.) та США (6 квітня 1917 р.). І, на відміну від Росії, Україна залишалася учасницею війни до листопада 1918 р. Тому 11 листопада — дата куди більш підходяща.

Пам’ять про Велику війну та її жертви важлива не лише з погляду гуманізму та інтеграції України до загальноєвропейського простору, а й для розуміння її шляху у ХХ столітті, особливостей демографії, економіки, громадської інфраструктури та охорони здоров’я. Масова загибель людей і в першу чергу чоловіків у роки Першої світової запустила хвилі демографічних провалів, що продовжуються досі. Стрімка депопуляція низки регіонів, які згодом опинилися серед економічних, соціальних і демографічних аутсайдерів, почалася саме 1914 р. з початком ПСВ.

Зачатки тоталітаризму
Україні пощастило, що в арміях Російської імперії та Австро-Угорщини не домінував принцип територіального комплектування військових частин, коли солдати та офіцери родом із одного села, містечка чи міста служать в одному узводі, роті, батальйоні, полку. В Англії після війни цей принцип було скасовано назавжди. Але перш, ніж це сталося, деякі англійські містечка безнадійно заслонилися, бо десь в атаці під Пашендейлем чи Іпром гинули одразу все їхнє чоловіче населення.

Але на цьому «везіння» скінчилося, і Перша світова, що почала ламати, завершили її наслідки. На викликані війною демографічні провали наклалися провали через епідемії, бойові дії 1918-1921 рр., великий терор і геноцид, скоєні радянським і нацистським режимами в ході Другої світової, етнічні чистки, скоєні бойовими загонами українського та польського. Більшою чи меншою мірою всі ці події стали наслідком запущених Великою війною процесів.

Україні вона принесла не лише масову загибель, але також започаткувала масові депортації та репресії за національною ознакою. Першими під удар потрапили численні німці, які мешкали в українських містах. У серпні 1914 р. їх почали громити і репресувати як раптову представників ворожої нації. А 1918 р. німецьких фермерів почала фізично знищувати герілья Махна та інших отаманів.

Маховик єврейських погромів був запущений, коли налаштовані антисемітські козаки, солдати та офіцери Російської імператорської армії у 1914 році вступили до австрійської Східної Галичини та виявили тут масові скупчення євреїв, яких можна було безкарно грабувати, гвалтувати та вбивати. Зупинити антиєврейське насильство, розв’язане російськими, українськими, польськими, білими, зеленими, червоними та іншими збройними формуваннями вдалося лише на початку 1920-х.

Одним із кривавих наслідків Першої світової війни стало також впровадження у практику державного управління масових репресій та вбивств за політичною, соціальною та національною ознакою. Голодомор, Голокост, радянські та німецькі концтабори, акти геноциду в ході польсько-українського збройного конфлікту на тлі вже Другої світової — усі вони родом звідти.

Радикалізація та звичка до насильства у міжвоєнній Польщі вплинули на життя та погляди багатьох представників української громади. Як приклад можна навести таку історію. У 1920-1921 pp. українські гімназисти дитячого та підліткового віку, які навчалися у Перемишлянській гімназії, покривали свого старшого товариша, який повернувся з війни та вчинив вбивство «національного ворога». Він спокійно довчився і про цю історію стало відомо вже після Другої світової війни. Однак звичним до насильства було у 70-х роках і польське суспільство загалом. Влада, професура та батьки не знали, що робити з масами молодих людей з досвідом, схваленим державою вбивства буквально вчора. Порівняно рідкісні теракти українського підпілля в Польщі у 1920-1930-х здебільшого були непомітними у потоці політичного, соціального та кримінального насильства та вбивств в інших регіонах Другої республіки. Утім, у тодішній Європі такі тренди були типовими.

…та інші вбивці
Перша світова для України – це не лише насильницькі смерті. Вбивць вистачало й окрім людей. Епідемія висипного тифу, що почалася в роки тієї війни, до 1919-го перетворила Україну на справжній «котел смерті», в якому гинули армії всіх квітів. «Сипняк» не просто позбавив боєздатності, але буквально знищив Українську галицьку армію, чиї 70 тис. солдатів улітку 1919 р. мали шанс відстояти українську незалежність. Ще кілька мільйонів життів забрали іспанський грип, туберкульоз та венеричні захворювання. Через масове скупчення військ та сексуальне насильство епідемія сифілісу охопила країну від Києва до Карпат. Особливо погано довелося замкнутим громадам бойків та гуцулів, куди через розруху, злиднів та віддаленості лікарі та ліки дісталися нескоро.

На здоров’я майбутніх поколінь мешканців України неминуче позначилося недоїдання та голод воєнних років, які у деяких регіонах тривали та повторювалися ще десятиліття. Через військову розруху кілька поколінь дітей виросли у злиднях і часто в хатинах і землянках на місці зруйнованих війною будинків.

Важко уявити, яким був рівень ПТСР (посттравматичного стресового розладу) у батьків дітей, які народилися у 1910-1930-ті. Також важко оцінити, як далися взнаки в Україні масові епідемії туберкульозу через військове послаблення імунітету і того ж сифілісу, наприклад.

Поштовх до незалежності
Водночас, саме Перша світова війна стала тригером появи модерної української держави. Вона зруйнувала Австро-Угорську та Російську імперії, що уможливило появу незалежних України, Польщі, Литви, Латвії, Естонії, Білорусі, Чехії, Грузії, Азербайджану, Вірменії, а також сприяло появі в перспективі Хорватії, Словаччини та Словенії. Націоналізм недержавних народів став потужним мобілізаційним ресурсом для воюючих країн.

Першою мобілізувала український націоналізм Австро-Угорщина, створивши 1914 р. легіон січових стрільців. Через три роки те саме зробило верховне командування Російської імператорської армії. Наказ про створення українського корпусу віддав ніхто інший як Лавр Корнілов, який став республікою, головнокомандувач армії Російської імперії і майбутня «ікона» російських націоналістів. Українські військові частини стали однією із основ майбутніх армій Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки.

Для усвідомлення важливості Дня пам’яті полеглих у Першій світовій також слід пам’ятати, що вона стала першою війною, у якій незалежна Україна брала участь як держава. Ця участь не закінчилася для неї Брестським миром 27 січня (9 лютого) 1918 р. Потім вона стала союзником Німеччини та Австрії, що воювала проти Британії, Франції, США та Бельгії. Завдяки цьому союзу Німеччина та Австрія отримали стратегічні ресурси та можливість перекинути сили для наступів в Італії та Франції, де німецькі війська ледь не дійшли до Парижа.

Втім, і те, що відбувалося тоді на території самої України, також можна вважати частиною подій завершального етапу світової війни. Серед них — антигетьманське повстання Директорії та громадянська війна у листопаді-грудні 1918 р.

Загалом, ту епоху з ідеологічних міркувань, що практично витіснили з історії за радянських часів, треба повертати до нашого суспільно-політичного дискурсу. Особливо на тлі спроби Росії нав’язати своє бачення безперервних тодішніх подій.

Але незалежно від того, чи буде 11 листопада проголошено в Україні Національним Днем пам’яті полеглих у Першій Світовій війні чи ні, цей день все одно залишиться однією з ключових подій у її історії.

За матеріалами: ДС