“Якщо ми всі не згуртуємось для боротьби з ворогом, не відкинемо все вороже, то зникнемо як нація…” – Олександр Вівчарик
Мабуть, кожне покоління українців воювало: якщо не за свою свободу, то у ярмі успішніших загарбників. Але зараз ми, схоже, боремося вже не лише за державність, а й за життя. У школі нам багато розповідали про жорстокість гітлерівців, але таких звірств, які зараз творять рашисти-путлерівці, не робили й вони. Те, як російські солдати обмежуються нашій землі над цивільним населенням і військовополоненими злякало б і середньовічних інквізиторів. Про це пише журналіст Олександр Вівчарик на сайті “Прочерк”.
Тож виникає запитання: що на нас взагалі чекає? На мою думку, варіантів небагато: або ми перемагаємо, або принаймні даємо таку відсіч агресору, що він відкочується назад і на якийсь час заспокоюється, або ми зникаємо як нація. Враховуючи, що ми вже бачили і чули, немає сумніву, що у найгіршому варіанті буде знищено всіх, хто воював, волонтерував, допомагав фронту та працював в Україні. І не лише вони, а й їхні родичі, друзі. Будуть убиті й усі полонені, бо потреби у них у рашистів уже не буде. Частину, так би мовити, нейтральних, вишлють до Сибіру. Потреба у людському матеріалі там велика, а кліматичні умови такі, що московити їхати туди вже не хочуть. Ще частину мобілізують на гарматне м'ясо. Адже у всякому разі, не приведи Господи, перемоги росії, путін на крилах ейфорії та загального одобрямсу своїх підлеглих, без сумніву, рушать далі до Європи. Принаймні на Польщу та Прибалтику.
Під роздачу потраплять і ждуни. Звичайно, якийсь час їх використовуватимуть, але недовго. У Росії ніколи не вірили українцям. Тому скористаються зрадниками та викинуть. Зрештою, хто і коли довіряв продавцям?
Це реальна картина та прикро, що її не доносить до людей наша влада. Її, схоже, нічому не навчили сумнозвісні шашлики, а не оборонні споруди напередодні вторгнення Росії. Тому замість того, щоб мобілізувати націю, населення охолоджували за допомогою дідів-панасів Арестовичів: мовляв, перемога вже ось-ось, через три місяці питимемо каву в Ялті. Звичайно, козаки, що не народилися, радісно розслабилися. А коли стало зрозуміло, що з кавою доведеться почекати, заколисоване суспільство почало шукати відмазки. Мовляв, нехай воюють депутати, чиновники, військові-пенсіонери, поліцейські, а вони, мамині черешеньки, для війни не народжені.
Я не засуджую цих людей, бо не маю на це права, адже також не воюю. Та й зрозуміло, що не кожен може посилити страх смерті. Дивує відсутність розуміння реалій та агресивне виправдання власної слабкості. Краще вже ховатись, мовчи, але не роби чеснотою ухилення, не пропаганду зради.
Депутати, чиновники такі самі люди. Зрештою, це ми їх обирали. Кого обрали, тих і є. Однак і серед них є такі, що стали на захист Батьківщини. Наприклад, воює народний депутат Сергій Рудик від Сміли, на війні загинув його колега Олег Барна, віддав життя за Україну та колишній міський голова Сміли Олексій Цибко… А інші? Інші, коли припече, знімуться і відлетять у тепліші краї. Що толку до них апелювати? Якщо московський варвар ґвалтуватиме жінку потенційного того, хто ухиляється, невже він і тоді буде говорити: не роби цього, йди гвалтуй дружину депутата? А тепер божевільний ворог ґвалтує Україну. Нам все одно, чи болить? Чи кожен із тих, хто боїться стати на захист Батьківщини хоча б допомагає ЗСУ?
Під час війни вкрай важливим є також усвідомлене розуміння, хто твій ворог. Але дехто досі шукає добрих росіян. Це дико, це не вкладається в голову, але в нас і зараз молодь може слухати російську естраду, у нас досі храмів московського патріархату більше ніж ПЦУ. Вночі напередодні Великодня Харковом та Одесою влаштували російські ракети, а вранці жителі тих міст у переважній більшості пішли до московської церкви. Це поза моїм розумінням, з таким хіба що до психіатра.
Під час війни не може терпіти щось вороже, інакше ворог виїсть нас зсередини. Не використовувалися б ми російською мовою, шляхи не могли б говорити, що слід захищати російськомовних. Не стояли б у нас пам'ятники їхнім героям та письменникам, не співали б ми їхніх пісень, не ностальгували б частину українців за імперією зла, не було б аргументу, що ми один народ.
Показовою є декомунізація та деколонізація, яку влада дуже повільно проводить. Часто процес саботують або приховані московські агенти, або ждуни, або ті, хто так і не зрозуміли, з ким ми маємо справу. Схоже, такі люди підсвідомо готові бути рабами, вони не вірять у нашу перемогу і сподіваються на якісь преференції від загарбників, якщо чинитимуть опір деколонізації. Ось, наприклад, у Смілі вважали за краще мати вулицю Залізничну, але не Івана Сірка. Вулицю Олега Кошового назвали вулицею Кошового. Якого Кошового? Навряд чи Костя Гордієнко. То може ухилянта-паяця Євгена Кошового? У такому разі хай би вона залишалася ім'ям Олега Кошового.
Чи є на Золотоніщині село Кантакузівку. Навіщо зараз ця назва? Про що вона свідчить, крім того, що ми свого часу принижені москвою? Хома Кантакузін народився в Бухаресті, помер на Вологодщині, вірно служив розпинальнику України навіженому Петру I, за що й отримав землі переяславського полковника Івана Мировича, який приєднався до Мазепи. У тому числі й хутір, який започаткував місцевий українець Конон Тимченко. Назвав його своїм ім'ям. І невідомо за що вдячні йому нащадки колись волелюбних козаків шанобливо зберігають у назві села ім'я іноземця, який вірно служив нашим споконвічним ворогам.
Найбільше здивували мешканці Катеринополя – колись переможного Калніболота. За часів визвольної війни 1648-1654 років Калніболото – сотне містечко Корсунського полку. Боролися його мешканці із загарбниками під час Коліївщини. Так, поблизу містечка діяв загін гайдамаку на чолі з козаком Калниболотського куреня Макаром. Під тиском регулярних військових частин він відступив у запорізькі степи. Адже Калниболото мав на Січі свій курінь, а сама січа мала землі там, де нині Сахновщанський район Харківської області. Нещодавно на Харківщині виявили перший справжній козацький хрест. Як виявилося – це поховання козака саме Калниболотського куреня Запорізької Січі.
З огляду на войовничість жителів Калниболота, польський король Станіслав Август Понятовський 30 квітня 1792 року вдруге надав місту привілей, а також герб – зображення зубра на синьому полі. Схоже, тепер доречним був би віл. Нинішні нащадки козаків люто опираються не так ворогові, як відновленню минулої назви славного міста. Адже 1795 року Калниболото вже у складі Російської імперії було перейменовано на Катеринопіль. Зрозуміло, на честь когось. А вже за радянських часів, у середині XX століття, назву підправили до сучасного вигляду – Катеринополь. Але нинішній селищний голова Володимир Коваленко вимагає документів, які містечко назвали саме на честь російської цариці Катерини, яка знищила Січ і закріпачила українців. Мовляв, давайте вважати, що його названо на честь матері Тараса Шевченка. Блюзнірство в стилі 95-го кварталу.
Коваленка я не дивуюсь. Йому, схоже, як приклад депутат від “Слуг народу” Олексій Ковальов, який перейшов на бік росії. Тому недаремно в минулому він був членом прогресивно-соціалістичної партії Наталії Вітренко (нині забороненої в Україні як проросійської партії лівого штибу), і соціал-демократичної (об'єднаної) кума путіна Віктора Медведчука. Не дивуюсь і з того, що його підозрювали у вимаганні 800 доларів хабара за дозвіл на розміщення на території громади кавомобілів. Мене прикро вразили нащадки козаків колишнього Калниболота. Не годиться так ганьбити пам'ять славних предків.
Якщо ми всі не згуртуємось для боротьби з ворогом, не відкинемо все вороже, то пам'ять про перемоги предків догниватиме на вічній мерзлоті півночі Росії. А це пекло. Тому що воно не тільки гаряче, воно буває й так холодне, що земля замерзає на десятки метрів углиб. А восени там болота та мошка. Повірте, я знаю, бо там зростав. Мої батьки пішли в УПА захищати Україну та жили з гордо піднятою головою. А деякі пішли служити ворогові і не вижили, бо ворог вирішив позбутися перекінчика.
У концтаборах бандерівці згуртувалися та дали відсіч злодіям, яких табірна охорона нацьковувала на повстанців. Велика кількість їх після смерті сталіна була звільнена та дожила до Незалежності. Зрештою, вони розвалили сумнозвісний ГУЛАГ. А ті, хто хилилися, переважно не вижили.
Кожна жива спільнота на землі, яка бажає жити і залишити потомство, згуртовується та дає відсіч хижакам. Кожен народ, який нині живе на землі, щоб існувати і розвиватися, захистив свою землю. Якщо ми думатимемо про одноосібне виживання, то, як нація і навіть окремі індивіди, приречені. А якщо хочемо жити, то маємо все віддати заради Перемоги.
