Як Україна вшанувала пам’ять загиблих у катастрофі Іл-76 над Луганськом

Сльози, свічки і спогади

Знаєте, чого зазвичай бажають авіатори, окрім традиційного здоров’я, благополуччя та любові? Головне, щоб кількість злетів збігалася з кількістю посадок. Сім років тому цього не сталося: дні 14 червня 2014 року ледве почалися і одразу принесли горе 49 українським родинам. Терористи самопроголошеної «ЛНР» вночі під час посадки в аеропорту Луганська з переносного зенітно-ракетного комплексу збили літак ВПС України Іл-76МД, який прямував на допомогу захисникам Луганська. Внаслідок авіакатастрофи загинули 9 членів екіпажу – військовослужбовці 25-ї гвардійської військово-транспортної авіаційної бригади з Мелітополя та 40 десантників 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади. Таких величезних втрат не було ніколи ні в самій авіаційній частині, ні у військовому відомстві, ні в усій Україні.

Останки військовослужбовців спочивають під надгробками, а в їхніх військових частинах з’явилися меморіали. Посивіли батьки загиблих хлопців, у всіх погіршилося здоров’я, а чиєсь серце не витримало тяжкості втрати. Вдови виховують дітей, які пам’ятають або не встигають згадати своїх батьків з молодості. Довго тривав суд над першим заступником начальника Генштабу АТО генералом Віктором Назаровим, який, незважаючи на погрози бойовиків збити літаки, дав добро на відхід трьох військово-транспортних Ілов і був визнаний судом першої інстанції винним у загибелі особового складу та техніки. Але після вироку Назаров подав апеляцію – і цієї весни Верховний суд скасував попередні рішення та виправдав його.

Слово «честь» було викладено палаючими лампадками

А в містах, звідки родом загиблих героїв, у ці дні щорічно їх вшановують.

«Ми дуже хвилювалися, що злива не зможе провести поминальний захід у Кривому Розі в неділю, 13 червня», — розповіли «Телеграфу» сестра загиблого десантника Іллі Гайдука та одна з організаторів заходу Іляна Гайдук. – Але, знаєте, буквально за 200 метрів від нас йшов дощ, а над нами була веселка: люди дивувалися і раділи.

У Кривому Розі мітинг відбувся біля стели Народних Героїв – імпровізованого меморіалу, розташованого в 95 кварталі. Тут зібрані фотографії всіх криворіжців, які загинули за незалежність України з початку бойових дій на Донбасі.

У заході, організованому не владою, а ініціативною групою, взяли участь волонтери, ветерани бойових дій на сході України та нинішні військовослужбовці, родичі загиблих воїнів – і не лише цього дня – небайдужі громадяни різного віку, загалом близько 200 осіб.

У Мелітополі пам’ятні заходи відбулися в понеділок, 14 червня, біля меморіального комплексу на території 25-ї авіаційної частини.

Тут зібралися особовий склад авіаційної бригади, члени сімей загиблих авіаторів, представники місцевої влади, жителі авіагарнізону, ветерани АТО та небайдужі громадяни. Директор 44-го гарнізонного Будинку офіцерів Світлана Соколова по черзі підходила до портретів членів екіпажу, вирізьблених на чорному мармурі, розповідала про них та спілкувалася з ними.

“Добрий день вам, хлопці! Ви з неба бачите, як ми вас любимо, як сумуємо, ми згадуємо вас не тільки сьогодні, а всі ці 7 років. На вас рівняється молоде покоління, вами пишаються ті, з ким ви дружили і служили…”

«Підполковник Олександр Білий дуже розумний, з глибоким почуттям справедливості, він 100% жив на небі». При підготовці до польоту в польоті немає дружби, є тільки знання і холодний розрахунок», – сказав командир.Але який екіпаж він зібрав!

“Майор Михайло Дьяков. Скромний, делікатний, професійний! Михайло, прости нас усіх – прокляти цю війну! Скільки дорогих людей ти в нас забрав!”

«Капітан Ігор Скочко: Ви сказали, що ваша професія прийшла до вас спонтанно. Але ні, вас кликало небо! Вашої любові вистачило і на авіацію, і на сім’ю. Але навіщо, навіщо ви взяли з собою сина?» (Син Ігоря Скочкова Олександр, курсант Національної військової академії імені Івана Кожедуба, загинув у вересні 2020 року в авіакатастрофі під Чугуєвом – Авт.).

“Капітан Сергій Телегін – веселий, душа компанії. Він хоч і не потрапив в ескадрилью, але став техніком високого класу. Тепер ваша дружина стала військовослужбовцем. А як виріс син!”

“Старший лейтенант Олександр Козоля! Якби ви знали, як вас люблять ваші дівчата – дружина і донька, яка вже вийшла за третій клас! Батькам дуже важко, але скільки зворушливих віршів написала ваша сестра…”

«Старший лейтенант Володимир Буркавцов: Володя, бачиш, мама, дочка, дружина живуть тобою і відчувають твою присутність поруч».

“Старший лейтенант Олег Павленко – ви народилися в Білорусі, і небо України назавжди стало для вас рідним. Чи пишатися своєю донькою, яка служить у нашій бригаді? Вічна вам пам’ять!”

“Прапорщик Олександр Ковалик – низький уклін вашим батькам за те, що виростили вас справжньою людиною, вони завжди вами пишаються! Ваша дружина зараз на військовій службі, а у Каїма росте жвавий син!”

“Прапорщик Віктор Ментус. Вітя, як важко твоїм батькам – але вони тримаються. Ти для них був “сонечком”. У тебе було три дружини, – сказав командир бригади, – перша – мама, друга – авіація, третя – кохана дружина. Вони всі в один момент стали сиротами, як і твій син Саша – твій коханий, такий схожий на тебе. Любимо, пам’ятаємо. Сумуємо”.

У ті хвилини вдови та батьки авіаторів не могли стримати сліз.

Виступаючи, командир 25-ї бригади транспортної авіації полковник Дмитро Мимрик зізнався, що сьогодні для нього важкий і відповідальний день, але він прокинувся лише після півночі і не міг заснути до ранку, оскільки тієї фатальної ночі був пілотом першого рейсу, який благополучно приземлився в Луганському аеропорту.

Пам’ятаю, коли ще вчив Сашка Білого літати, я йому сказав: «Льотчики народжуються в небі, а гинуть у вогні». Війни тоді ще не було, але ці слова виявилися пророчими. Ми знали, куди йдемо, ми знали, що повинні виконати це завдання і не відмовилися б від його виконання, навіть знаючи про можливу загрозу життю. Треба було захистити країну. Командири бригад і добровольчих батальйонів згуртувалися і зрозуміли, що ми останній бастіон країни, і країна буде приречена, якщо ми не станемо на її захист і територіальну цілісність.

Пам’ять загиблих вшанували хвилиною мовчання. Мелітопольці поклали квіти до підніжжя меморіалу. Рідні та близькі, колеги членів екіпажу також відвідали могили Героїв на місцевому кладовищі.

За матеріалами: Телеграф