Плани декарбонізації необхідно переглянути.
До 2030 року Україна має зменшити викиди СО2 на 65% від рівня 1990 року. Це зобов’язання зафіксовано у затвердженому Кабміном другому національно-визначеному вкладі (НОВ2) нашої країни до Паризької угоди. Згідно з розрахунками уряду, виконання кліматичних зобов’язань коштуватиме нам 102 млрд євро. Питання в тому, де взяти такі гроші і чи взагалі за наступні 10 років реально досягти цілей декарбонізації?
Статистика – річ уперта, і вона ставить під сумнів кліматичний оптимізм українського уряду. Судіть самі: за 30 років незалежності Україна змогла залучити лише 30,6 млрд євро прямих іноземних інвестицій. За даними НБУ, у 2018-2019 роках у середньому до нашої економіки надходило 4,4 млрд євро прямих інвестицій. Річний обсяг капітальних інвестицій вітчизняної промисловості у 2020 році становив 3,7 млрд. євро. Загальні видатки держбюджету на економічну діяльність – 5,5 млрд євро.
Звідки тоді візьмуться 10,2 млрд. євро, які необхідно щороку вкладати в декарбонізацію, щоб виконати НОВ2? Як випливає з наведених цифр, ні держава, ні промисловість таких грошей не мають. Тим більше, що державна економіка досі не подолала наслідки кризи, спричиненої пандемією. У НОВ2 йдеться про те, що Україна розраховує на міжнародну фінансову допомогу. Будемо чесні, такий обсяг допомоги нам ніхто не виділить, та й ми самі не знаємо, про яку допомогу та які механізми її залучення йдеться.
Ситуація може здатися безвихідною, але це не так. Просто діяти треба по-іншому. І насамперед потрібно визначитися, з яких саме джерел можна отримати кошти на декарбонізацію та який обсяг можна отримати до 2030 року. Тут ідея створення державного Фонду декарбонізації, до якого цільовим чином зараховуватиметься частина надходжень від податку на викиди.
Після того, як на руках уряд матиме реалістичні розрахунки, узгоджені з бізнесом, необхідно скоригувати НОВ2. Порожні обіцянки лише погіршать міжнародний імідж України. Таким чином, плани декарбонізації потрібно переглянути.
Сергій Магера, народний депутат України
