“Під час війни втратити довіру армії значно небезпечніше популярності в тилу …” – Павло Казарін

Ще недавно телеекран у нашій країні був головним джерелом інформації для більшості. Їхні запити були тим мейнстримом, під який підлаштовувалася пропозиція. Для цього більшості знімали програми та купували серіали.

Телемаркетологи знали країну не гірше за політтехнологів. Реакція на контент відстежувалася щохвилини. Програми, які не давали переглядів, зникали з ефіру. І якщо вам не було чого дивитись по телевізору – це означало лише те, що в масштабах країни вас зникло мало. Настільки, що вас ніхто не розглядає як цільову аудиторію. Про це пише Павло Казарін у своєму блозі на Українській правді.

Можна було цим фактом пишатися. Але насправді це означало, що у своїй країні ви були винятком, коли ваше майбутнє визначала партія більшості. Вам здавалося, що ви махнули рукою на телебачення, а насправді це телебачення махнуло рукою на вас.

Якщо ви хотіли зрозуміти країну – вам слід почати дивитися ТБ. Тоді, можливо, ви знайшли б відповіді на багато запитань. Наприклад, чому на виборах кандидати розмовляють не з вами. Чому ваші запити не відображаються у їхніх програмах. Чому політичне меню складається із страв, які ви не замовляли. Чому вам доводиться голосувати не так за свого, як проти відверто чужих.

Ваша питома вага залежить від величини вашої соціальної групи. Якщо вона достатня – на вас звертатимуть увагу. А якщо майбутнє, яке політики обіцяють країні, видається вам дурним чи небезпечним – вітаю. Ви потрапили до меншості.

Так ось. На п’ятий рік у армії в мене з’являється дежавю.

Я знову нецільова аудиторія власної держави. Депутати-популісти пропонують скасувати мобілізацію. Блогери знімають відео про те, як гамувати групам оповіщення. Парламент не наважується прийняти закон про посилення відповідальності тим, хто ухиляється. Президент у своїх щоденних відеозверненнях не коментує напади на військовослужбовців ТЦК.

Головна проблема в тому, що ми ведемо війну, очікуючи, що в Росії закінчаться гроші. Росія веде війну, очікуючи, що в нас закінчаться солдати. Хто вгадає з прогнозом – той переможе у війні. Але при цьому українська держава робить все, щоб рольова модель українського військового не виглядала привабливо.

За останні чотири роки мені кілька разів посилювали відповідальність. Скасували умовні терміни. Збільшували покарання за невиконання наказів. Якщо ви не прийдете на роботу – вас звільнять, а якщо я не прийду на роботу – мене посадять.

На свою базову зарплату я можу хіба що чотири рази заправити корч. “Бойові” йдуть на оренду житла та купівлю спорядження, ремонт техніки та запчастини. Ми жартуємо, що воюємо як пірати – за свої та на самозабезпеченні. Головний волонтер у країні – це солдат Збройних сил. Ми донатимо на армію суми, які явно більші за середні по палаті.

Щоразу, коли військовим відмовляють в індексації зарплат, ми стежимо за черговим тиловим атракціоном щедрості. Тепер влада має намір роздавати гроші автомобілістам. Компенсувати вартість палива для всіх, включаючи власників спортивних автомобілів. Поки інші країни закликають своїх автолюбителів економити, наша влада вирішила не економити.

Зимова Епідтримка коштувала країні 14,4 мільярда. Національний кешбек – 4 мільярди. Національний чекап – 10 мільярдів. Безкоштовне харчування у школах (не для вразливих верств, а для всіх) – 14 мільярдів. Поки наша армія намагається наробити дір у російському бюджеті, український Кабмін займається тим самим нашим власним бюджетом.

Нам було відмовлено у обіцяних термінах служби. Сказали, що кожен із нас служить перемозі. До того ж, відмовивши нам у демобілізації, держава не наважилася на домобілізацію. Армія воює неукомплектованими бригадами – і зазнає через це великих втрат. Ми могли б повірити, що для термінів служби немає об’єктивних можливостей – якби не було свідками того, що весь цей час відбувається в тилу.

Найголовніша проблема країни сьогодні – це мобілізація. Не корупція і злочинність, а мобілізація. За законом, нею мають займатися органи влади та поліція – але у результаті всі перекинули на армію. Військовослужбовці тепер самі шукають собі побратимів – із усіма іміджевими наслідками. Бусифікація могла б зникнути, якби держава вирішила посилити відповідальність за ігнорування повісток, але штраф для того, хто ухиляється, як і раніше, становить 800 доларів. Зі знижкою можна погасити по 400.

Нещодавно міністр оборони оголосив, що проблеми мобілізації вирішать за рахунок іноземців. Проблема навіть не в тому, що колумбійці не зможуть замінити українців у війні за незалежність. Проблема у цьому, що це слова спочатку призначалися тим, хто у тилу, а чи не тим, хто у формі. Держава заграє з тими, хто її не захищає. Обіцяючи, що їм далі не доведеться.

Під час війни втратити довіру армії набагато небезпечніше за популярність у тилу. Але іноді здається, ніби всі, хто ухвалює рішення, переконали себе у протилежному. Забронюватися легше, ніж змінити бригаду. Купити студентство простіше, ніж вибити УБД-шну відпустку. Депутати монобільшості “зазнають страху, втоми та розгубленості” і тепер не хочуть голосувати за законопроекти. В армії це називається “недбалістю” і карається сімома роками позбавлення волі.

Я часто думаю, що навесні 2022 у нас була можливість скопом прийняти все неприємне і непопулярне. Впорядкувати мобілізацію. Запровадити податки на розкіш. Підготувати країну до війни за виживання. У нас було вікно можливостей – доки країна не оговталася від першого шоку та діяла разом. Її можна було гладити проти вовни – і вона б з розумінням до цього поставилася. Але тоді і зараз влада веде довгу війну за правилами короткою. Так, начебто її завдання – виграти вибори, а не дожити до них.

Мені можуть заперечити, що термін служби неможливий. Що індексація зарплат у країні не по кишені. Що на кожній війні чоловіків у тилу більше, ніж на фронті. Але нам легше було б з цим погодитись, якби держава хоч раз спробувала розмазати тяготи та обмеження воєнного часу рівним шаром по країні. Розподілити батоги та пряники в рівних частках за соціальними групами. Говорити з армією так, щоб вона почувалася державним пріоритетом. Зрештою зняти табу зі слова “мобілізація” для перших осіб країни.

Тому що слова президента – це трохи більше ніж просто слова. Вони агентні, коригують реальність, стверджують норму та нормативну. І якщо в промовах президента ви не виявляєте себе і своїх проблем – то він говорить не з вами і не про вас. Ви не цільова аудиторія. Значить ви на периферії повістки та пріоритетів. Можливо, президенту здається, що інерційний формат працює і нічого не треба міняти. Може йому просто здається.

У 2026 році моя соціальна група – це мільйон людей. Цього достатньо, щоб утримувати фронт. Цього недостатньо, щоб нас ставили у пріоритет.

Мені знову нема чого дивитися по вашому телевізору.