Ніч Конституції: спогади Михайла Сироти про основний закон країни

Ніч Конституції: спогади Михайла Сироти про основний закон країни


Сьогодні країна святкує одне зі своїх основних свят – День Конституції. У відомого черкаського журналіста та краєзнавця Левка Хмельницького збереглася касета з розповіддю “батька Конституції” Михайла Сироти про її прийняття. Розповідь була записана у листопаді 1998 року в Нюарці, Нью-Джерге.

Отже, про Конституцію:

«Коли відновилася українська держава, розпочалася найжорстокіша боротьба тих сил, які не хотіли цієї держави, але багато сил працювало в Україні над тим, щоб її побудувати. Наші опоненти казали, що український народ не здатний побудувати свою державу, не здатний ухвалити Конституцію, якою ми могли б визначити, куди розвивається наша держава. Тому ухвалення Конституції – це була дуже важлива політична боротьба, яка мала показати, що Україна справді європейська держава, яка має вікові традиції і може прийняти досконалу Конституцію.

Часто в Україні ліві сили кажуть, що Конституцію було прийнято за одну ніч, маючи на увазі той драматичний період, коли цілу добу ми не виходили з Верховної Ради, доки не ухвалили Конституцію. Це зовсім не так, бо одразу після проголошення акту про незалежність та суверенітет України створили комісію для опрацювання Конституції, яку очолювали Леонід Кравчук та Іван Плющ. Але їм не вистачило сил та терпіння довести цю справу до логічного завершення. Верховна Рада достроково розпустилася, не ухваливши Конституції.

Коли було обрано 1994 року нову Верховну Раду, одразу сформували нову Конституційну комісію, яку очолили новий Президент України Леонід Кучма, а також новий голова Верховної Ради Олександр Мороз. Ця комісія працювала досить довго і нарешті у лютому 1996 року передала закінчений проект до Верховної Ради. Вже швидкий перегляд цього проекту показував, що Верховна Рада навряд чи могла прийняти його одразу навіть за основу. Близько 80 депутатів підтримували цей проект, але для ухвалення Конституції потрібно не менше 300 голосів. Почався завершальний етап надзвичайно сильної боротьби та протистояння за прийняття Конституції, що перекидалася на все суспільство.

Поки йшли дебати, і ми не розпочинали роботу за самою Конституцією, сформувалася група спочатку з правоцентристів, а потім до нас приєдналася Селянська партія, пізніше Соціалістична партія і ми практично переробили майже повністю проект і на початку травня внесли його на розгляд Верховної Ради. Це був майже шок для тих, хто не бажав ухвалювати Конституцію, коли за її ухвалення у першому читанні проголосувало 240 депутатів. Сам Олександр Мороз, який сьогодні каже, що багато зробив для ухвалення Конституції, справді багато зробив на завершальному етапі, але в першому читанні він голосував проти Конституції, не підтримуючи її, і лише коли зрозумів, що Конституція може бути ухвалена без нього, він тоді став брати участь у цьому процесі.

Коли ми ухвалили в першому читанні проект Конституції, Верховна Рада встановила нам термін два тижні, щоб ми її доопрацювали, бо за нашим законодавством кожен депутат може подати доповнення та зміни, а ми маємо їх доопрацювати, щоб у другому читанні розглядати та приймати остаточний варіант. . . Комуністи обрали свою тактику – дати нам стільки зауважень, щоби фізично не змогли їх опрацювати. Вони надали понад 7000 поправок. Комуністи, які увійшли до нашої комісії, зажадали кожну поправку розглядати, затягуючи час. Коли ми надрукували всі виправлення, вийшло 1,140 сторінок. Я зрозумів, що це буде боротьба нервів, хто витримає когось. Оскільки я українець, то чому я маю мати гірші нерви, ніж вони? Перегортаю першу сторінку, читаю. „Голосувати будемо?“ – питаю. „Будемо!“ – кричать комуністи. Проголосували за поправку три-п'ять осіб. Чи не приймається. Наступний. Комуністи побачили, що така поступова тверда робота дає свої результати.

Читати:  У ситуації з переходом Архангело-Михайлівського собору до ПЦУ мер Черкас продемонстрував жорстку патріотичну позицію

Весь час зі мною у комісії працював дуже шановний Ігор Юхновський, академік, державник, який і сьогодні, маючи 78 років, дуже активно працює в українському парламенті. І коли напруга перевищила всі допустимі межі, він підходить до мене і каже: „Михайло, чого ти нервуватимеш? Ти повинен знати, що будь-які труднощі долає чесну працю. І ніхто не може її подолати. Ми ж працюємо для держави!“. Так ми й працювали та підготували за два тижні всі зміни і почали вносити їх на розгляд Верховної Ради.

Це була дуже втомлива боротьба, але статтю за статтею ми голосували, набирали необхідну кількість 300 голосів. Напруга зростала. Усі проблеми, які були в Україні, концентрувалися у Києві, під куполом Верховної Ради. Ішла боротьба за те, чи буде українська держава, чи йтиме вона тим курсом, яким іде весь розвинений світ? Здавалося, ми зайшли в глухий кут, тому що проголосувати за те, що українська мова є єдиною державною мовою, або проголосувати за синьо-жовтий прапор, за тризуб, це здавалося майже неможливим. Як це можна в цьому парламенті, де багато людей, яким на все начхати? І ось напруга дуже наростала.

Дійшло до того, що Президент Леонід Кучма не витримав і видав указ, що він виноситиме на референдум проект Конституції, який подали до Верховної Ради 11 березня, а не той, який ми опрацьовували упродовж двох із половиною місяців. А ми знали, що референдум в Україні може викликати надзвичайно велике обурення, що до лівого референдуму долучать питання – чи хочете ви незалежності, чи хочете ви російської мови, чи хочете ви бути разом у Радянському Союзі чи ні? Саме тому 27 червня, коли ми зайшли о 9-й годині до Верховної Ради, ми розуміли, що або ми, не виходячи з Верховної Ради, завершимо ухвалення Конституції, або що в Україні не буде Конституції.

Читати:  Бондаренко взяв участь у засіданні Конгресу місцевої та регіональної влади

Залишилися найважливіші питання, пов'язані з мовою, символікою, Автономною Республікою Крим, приватною власністю на землю. До 5 години ми працювали в різних секціях, а о 5 годині я став на трибуну Верховної Ради і не зійшов з неї до 9:20 ранку 28 числа. Це було надзвичайно драматичне засідання. Ніхто не спав. Не було багатьох чиновників, не було комуністів, які майже всі покинули залу. І дуже часто було, що залишалося 330 осіб, а деякі комуністи, що залишилися, вийняли свої картки до голосування. 302 особи, 301 – все висіло на волосині. Багато було провокацій, коли спеціально обурення робили. Кричали: „Йдемо звідси!“ Доводилося кричати: „Люди, що ви робите? Одумайтесь!“

Було й так, що я тримався обома руками за трибуну, а на моїх плечах чоловік п'ять-десять висіли, жбурляли один одного, били. Це була боротьба добра і зла, нечистих сил та Божої світлої сили. Як викладач я використав звичний прийом. Стоячи на трибуні, я не бачив облич, бачив тільки чорну силу, що кипіла ненавистю. Виходячи на трибуну, я хрестив тричі залу поглядом, а не рукою, і читав про себе „Отче наш“. Після цього нікому не вдалося вивести мене з рівноваги.

Якось Мойсеєнко вивів мене з себе, коли сказав: «Ви причепили ганчірку і думаєте, що це у вас прапор?». Я сказав: „Може для вас це ганчірка, а для мене це прапор моєї держави!“. Олександр Мороз каже (він позаду мене сидів): “Це ще не проголосовано, немає такого закону, що це наша держава прапор”. Я говорю: “Нічого, ми зараз Конституцію приймемо, це буде вже в Конституції наш прапор”. Велике напруження було всю ніч. Голосували дві статті разом. З одного боку це була стаття 20 про герб, прапор, гімн нашої держави, а з іншого боку – Автономна Республіка Крим. Якщо ліві не хотіли 20 статті, то праві вважали, що не має бути Автономної Республіки Крим, має бути Кримська область. Проголосували 301 голос за це і тоді я остаточно зрозумів, що Україна матиме Конституцію.

Я вірив у це ще з того часу, коли ми розглядали перший проект, який мав такий вислів: “Усвідомлюючи свою відповідальність перед нинішнім і майбутнім поколінням”. Михайло Ратушний із Конгресу Українських Націоналістів, він не був членом комісії, але до нас прийшов і каже: „А чому ми забуваємо про минулі покоління? Ми маємо славну історію держави». Ми погодились. Тоді Іван Попеску, член комісії, сказав, що треба ввести в Конституцію слово Бог і те з великої літери. Він мотивував це тим, що всі держави, котрі вживали слово Бог у конституції, починали активно розвиватися.

Читати:  Войцехівський із колегами ініціюють розгляд законопроекту про демобілізацію

Що розпочалося на комісії, де було 20 осіб! Це треба було бачити. Навіть шанований мною Вадим Гетьман не витримав, і каже: „Та який Бог? Ви що здуріли? У нас стільки проблем!“ Проголосували на комісії і винесли на Верховну Раду, на друге читання. Симоненко повертався як під вилами, бо його виборці – це старші люди і вони ближче до Бога, ніж комуністи. Вони ходять до церкви, а тут Симоненко розповідає, що не треба Бога. Він каже: „Та я за, так Він буде, але не потрібно Його до Конституції!“

І так сталося, що в остаточній версії Конституції це звучить так: “Усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом, своєю совістю, минулими, нинішніми та майбутніми поколіннями…”. Я вважаю, що це формула всієї Конституції, і це формула розвитку України на майбутнє. Ми пишаємось тим, що маємо славне історичне минуле. Ми маємо чим пишатися в минулому. Ми були першою демократичною державою, де не було жодного тоталітаризму та авторитаризму, не було царя, а були виборні посади гетьманів. Могли гетьмана і зняти. І ми сьогодні будуємо державу для майбутніх поколінь на основі Божих законів та власної совісті, бо Україна, по суті, надзвичайно високо розвинена духовно і це відрізняє її від інших країн.

З 87 лівих проголосували лише 35. Багатьох вони з цих 35 виключили з партії, а потім відновили, бо подітися нема куди. І почався інший етап нашої історії, який навіть складніший.

Довідка:

Черкащанина Михайла Сироту називали батьком Конституції. Він був головою Комісії з доопрацювання проекту основних законів країни. Саме він 28 червня 1996 року вночі простояв на трибуні, борючись одна за одною важливі для незалежності поправки.

Чоловік народився 17 липня 1956 року у Черкасах. Був науковцем, мав звання кандидата технічних наук. Згодом став політиком. Був народним депутатом другого, третього та шостого скликань, головою Трудової партії України. Загинув 25 серпня 2008 року у ДТП під містом Узин.