Люди життя після фронту. Контузія, реабілітація та відкриття власного бізнесу в Києві — історія ветерана, який повернувся з війни Ветеран АТО Михайло Рощук зміг відкрити піцерію під час найжорстокіших російських обстрілів та блекаутів. NV розповідає його історію. 27 липня, 08:45
Ветеран АТО Михайло Рощук зміг відкрити піцерію під час найжорстокіших російських обстрілів та блекаутів. NV розповідає його історію.
— Ви обов'язково маємо скуштувати нашу піцу, вона дуже смачна, — широко посміхається журналістам NV струнка жінка з немовлям на руках.
Це Юлія – дружина ветерана АТО Михайла Рощука, який восени 2022 року отримав грант Варто від Українського ветеранського фонду та відкрив на лівому березі Києва піцерію Pizza Bro.
Молода мати заколисує п'ятимісячну Вікторію у просторій залі кафе, доки її чоловік вирішує поточні справи з персоналом. Обережно притискаючи доньку до себе, киянка згадує, як 31 грудня минулого року вона разом із Михайлом готувала піцу для клієнтів, щоб кафе встигло віддати всі замовлення, а вже наступного дня поїхала до пологового будинку. Вікторія народилася 3 січня.
Поки ми розмовляємо, Рощук закінчує з робочими моментами та повертається до нас.
— Де шкарпетку втратили? — дбайливо торкається він дитячої ніжки, з якої злетіла шкарпетка.
– Знайдемо, – усміхається дружина.
На стіні за спинами подружжя, яке схилилося над донькою, рівними рядами розвішано кілька десятків шевронів — їх залишають військовослужбовці та ветерани, які є частими гостями у цьому закладі. Рощуку дарують не лише нашивки — у піцерії вже зібралася чимала колекція уламків зброї, тубусів від снарядів, є навіть крило від збитого БпЛА.
— Це мені пепеошники принесли, — проводить екскурсію власник закладу.
Проте особливе місце у цій імпровізованій експозиції відведено символіці 11-го окремого мотопіхотного батальйону Київська Русь, який з початку російсько-української війни у 2014 році став рідним для Рощука.
“Контузія нагадує про себе”
— Вже минуло майже 10 років, але я досі пам'ятаю ті бої, коли ми втрачали наших хлопців, — ми сідаємо з Рощуком за один із столиків, і ветеран поринає у спогади. – Багато втрат було. З того боку [российской]звичайно, більше, але й у нас теж.
Ще до мобілізації на початку 2015 року киянин мав знайомі в батальйоні Київська Русь, сформованому переважно з жителів столиці та області.
– Я вже знав, що хочу потрапити саме туди, – згадує співрозмовник NV, – так і вийшло.
Його підрозділ дислокувався на кордоні Донецької та Луганської областей, тож протягом 2016-го Рощук воював у районі Попасної.
Про воєнний період свого життя він розповідає скупо, ніби боїться поділитися чимось надто особистим, не призначеним для чужих вух. Навіть про найважчі бої, які припали вже на кінець його служби, згадує лаконічно, уникаючи подробиць.
— Той бік ніколи не дотримувався Мінських домовленостей, і вони не соромилися, — наголошує він, — поливали нас із усього, що можна. Вже наприкінці ми мали такі конкретні бої. На той момент поранення, гадаю, дістала десь половина нашого підрозділу.
Тяжкі дні на фронті не минули без наслідків і для самого Рощука — під час одного з обстрілів він отримав сильну контузію.
— Все більш-менш нормально, — каже він про наслідки свого здоров'я. — Ну, як нормально: періодично контузія нагадує про себе, наприклад, голова цілий тиждень болить, перестаєш спати взагалі. Тому кожні два роки я лягаю до шпиталю, щоб пройти терапію, прокопатися.
Після демобілізації у серпні 2016 року киянину видали направлення на психологічну реабілітацію у санаторній установі на Львівщині. Рощук поїхав туди разом із дружиною. Для Юлії той його останній рік на фронті теж видався вкрай стресовим: чекати на коханого з-під куль — щоденне випробування.
Рощук упевнений, що допомога психологів тоді йому знадобилася.
— Вони пояснювали нам, що ми більше не в окопах, — згадує ветеран, — що тут мирне життя, де жодні питання не можуть вирішуватись за допомогою зброї. Допомагали повернутись у суспільство.
Контраст громадянського життя з бойовими буднями був для нього вражаючим. Одним із важких моментів у той період адаптації стала зустріч Нового, 2017 року. Гучні феєрверки, що різнокольоровими квітами розпускалися над нічним Києвом, переносили його подумки на Донбас, де він звик жити під зовсім інші вибухи.
Місце зустрічей
Під час розмови бармен-офіціант Богдан приносить ароматну піцу та швидко сервірує стіл.
— Ви їжте, вона особливо смачна, коли гаряча, — наполягає Рощук, розповідаючи далі.
На момент мобілізації киянин працював у Київському метрополітені, займався технологіями ремонту обладнання. Це робоче місце за ним залишили і під час служби. Після демобілізації ветеран повернувся до своєї компанії і зараз обіймає посаду головного технолога, поєднуючи офіційну зайнятість із веденням бізнесу.
Про власну справу ветеран почав мріяти ще до повномасштабного вторгнення – він хотів саме піцерію. Побратими порадили придбати франшизу чинного закладу, на цьому варіанті Рощук і зупинився.
Перший рік великої війни важко назвати вдалим часом для запуску ресторанного бізнесу, тоді заклади у Києві один за одним закривалися. Були й інші проблеми.
— Вільних приміщень було валом, — згадує ветеран, — але їх власників розшукати не вдавалося, багато людей виїхало, навіть не залишилося контактів.
Зрештою Рощуки знайшли місце у мікрорайоні Березняки на лівому березі столиці. Але тут у жовтні 2022 року до постійної загрози російських атак додався блекаут — Україна поринала у темряву. Незважаючи на це, бізнесмен-початківець робив у майбутній піцерії ремонт, замовляв і встановлював обладнання, набирав персонал. Тоді ж Михайло та Юлія разом пішли вчитися готувати піцу.
— Власник має вміти робити все, — впевнено каже Рощук. — Ось люди думають, що зробити піцу — справа 15 хвилин. Але це зовсім не так: 15 хвилин, коли у тебе вже все заготовлено.
Поки ми розмовляємо, на відкритій кухні, де відбувається весь процес приготування, голосно сміються бармен Богдан та кухар Світлана. Вона відкриває кілька контейнерів із заготовками та швидкими, впевненими рухами рівномірно накладає на тонке тісто потрібні інгредієнти – гриби, соус, сир.
– Рецепт записуєте? – Жартує Богдан, помічаючи зацікавленість процесом журналіста NV.
Світлана не відволікається, зайнята своєю справою.
До неї кухарем у закладі працював ветеран на ім'я Олександр, демобілізований за станом здоров'я. Пізніше він мусив звільнитися, бо їхав на тривалу реабілітацію за кордон.
Рощук називає Олександра піцейолою найвищого класу, але натомість зауважує, що ветеранів, навіть таких здібних, мало хто в Україні хоче брати до себе на роботу.
Проблема з працевлаштуванням ветеранів виникла ще до повномасштабного вторгнення. Але з початком великої війни, коли кількість військових збільшилась у рази, на цьому стали особливо акцентувати як окремі фронтовики, так і правозахисні організації. Серед причин, чому роботодавці бояться брати на роботу ветеранів, найчастіше фігурують два головні упередження — психоемоційний стан демобілізованих та можливі потенційні проблеми зі здоров'ям. Проте великі компанії, зокрема Укрзалізниця, вже успішно реалізують програми з адаптації вчорашніх військовослужбовців на робочих місцях.
Рощук, у свою чергу, також вирішив при пошуку працівників віддавати перевагу колишнім військовослужбовцям та внутрішньо переміщеним особам.
Таким чином він узяв на роботу адміністраторами піцерії двох переселенок: одну з Херсона, іншу з Маріуполя.
Спочатку киянин мріяв зробити свій заклад не просто успішним, а й ціннісним. Таким, яке об'єднуватиме людей схожих поглядів, де воїни почуватимуться як удома.
Так воно й сталося. Сьогодні заклад Рощука — це, насамперед, місце зустрічі військовослужбовців, заклад для розмов під піцу.
— Я не хотів, щоб це стало черговою точкою якихось п'янок-гулянок, тож у нас і алкоголю майже немає, — усміхається ветеран.
Цей матеріал був уперше надрукований у журналі NV №3 за червень 2024 року. Придбати цей номер журналу можна тут.
