Хто і навіщо розвалює систему державної вищої освіти в Україні
Сучасний тип економічної системи розвинених країн називають економікою знань. Це свідчить, що рівень розвитку економіки значно визначається освіченістю та обсягами знань громадян держави, а для стимулювання сталого довгострокового розвитку економіки уряди мають заохочувати громадян до здобуття освіти та максимально фінансувати її ще й сприяти фінансуванню з інших позабюджетних джерел. Це, зрештою, роблять уряди всіх без винятку високорозвинених держав. Водночас, українська влада, насамперед в особі Міністерства освіти і науки (МОН), проводить систематичну політику щодо знищення системи державної освіти, особливо вищої, ніж ставить під сумнів подальший розвиток економіки України.
Мало того, що МОН щорічно знижує обсяги державного замовлення на підготовку фахівців із вищою освітою, міністерство ще й ініціювало суттєве подорожчання вартості здобуття вищої освіти за кошти фізичних та юридичних осіб (так зване комерційне навчання). 3 березня 2020 р. Кабінет Міністрів України за поданням МОН прийняв Постанову № 191, якою запровадив механізм формування мінімального розміру плати за навчання у закладах вищої освіти на основі індикативної собівартості, внаслідок чого вартість здобуття вищої освіти у багатьох вишах зросла у два, а то й більше разу. Однак такий механізм стосується лише державних установ вищої освіти, і не є обов’язковим для вузів приватної форми власності. Закономірно виникає питання: навіщо робити таке розбалансування ринку освітніх послуг?! Кому вигідно погіршувати конкурентне становище на ринку державних університетів та покращувати становище приватних вузів? Кому вигідно, щоб випускники шкіл, враховуючи вартість навчання, вступили до приватних чи закордонних вишів, а не державних? Виявляється це вигідно урядовцям Міністерства освіти і науки України. А чого дивуватися, якщо генеральний директор директорату вищої освіти та освіти дорослих Олег Шаров до приходу в МОН майже два десятиліття працював на керівних посадах приватної вищої освіти. Зіставляючи конкретні факти можна дійти невтішного висновку, що основним лобістом рішення про запровадження індикативної собівартості як наслідок, знищення системи державної вищої освіти є саме.
Якби МОН через зростання вартості вищої освіти намагалося підвищити її якість, то вимагало б запровадити індикативну собівартість у всіх вишах, а не лише державних. Але ні, індикативна собівартість їх не стосується, отже, не стосується вона і якості.
Якби МОН врахувало соціально-економічну ситуацію, суттєве падіння економіки та, як наслідок, значне погіршення матеріального становища громадян, воно б не ініціювало підвищення вартості навчання. Але ні, проблема збіднення населення, мабуть, не хвилює високопосадовців генерального директорату вищої освіти та освіти дорослих МОН.
Якби МОН стояло на державних позиціях, воно намагалося б стримати відтік мізків з України, а не стимулювало його шляхом запровадження штучних бар’єрів для вступу до університетів (як фінансові, так і нефінансові).
Таким чином, питання стану та розвитку системи державної освіти в Україні має не лише соціально-економічне значення, це питання нашого майбутнього, зрештою, питання національної економічної та інтелектуальної безпеки. Але ж особи, які керують вищою освітою в МОН – пан Олег Шаров та його команда (зокрема пан Олександр Смирнов, який у минулому притягувався до кримінальної відповідальності за фінансові угоди, а нині очолює експертну групу з питань аналітики, фінансування та міжнародних зв’язків МОН), мабуть, не зацікавлений у цьому. А можливо, не лише власні, може, вони виконують зовнішнє замовлення, за межами України?
