Декарбонізація в Україні – часу у нас небагато
Минуло майже чотири місяці з моменту, коли Україна в особі Кабміну в рамках Паризької угоди та Європейського зеленого курсу (Green Deal) взяла на себе зобов’язання щодо скорочення до 2030 року викидів парникових газів на 65%.
Мета актуальна та амбітна. Але її виконання безпосередньо залежить від того, наскільки добре ми, як держава, розуміємо, на що підписалися, і наскільки до цього готові основні стейкхолдери змін.
Наздогнати втрачене
Україна є частиною Європи, і її розвиток неможливий без урахування екологічної складової.
Щоправда, ми з європейцями поки що ментально розходимося за екологією: якщо там це майже завжди про захист навколишнього середовища (мала розподілена енергетика Німеччини, циркулярна економіка за прикладом скандинавської), то у нас майже завжди про бізнес (подальша експлуатація звалищ побутових відходів, зелений тариф для сонячних та вітрових електростанцій).
Як тільки почався рух у бік Green Deal, ми вже відстали від Європи, яка рухається зеленим курсом з 2019 року.
Кліматичні переговори ООН у Глазго дають старт новій промисловій революції
Взявши на себе зобов’язання щодо зниження викидів, ми поки що знаходимося на стадії декларації намірів, “дорожньої карти” немає, дії держави та бізнесу не узгоджені.
Поки що Україна інституційно не готова до реалізації цілей зеленого курсу. Насамперед, це здатність органів влади взяти на себе відповідальність за реалізацію розробленого курсу.
Тобто під кожну політичну заяву слід заздалегідь розробляти конкретний план дій щодо її виконання, але поки що ці процеси існують окремо один від одного. Практичних кроків та дій бізнес майже не бачить.
Наведу приклади. До кінця першого періоду звітності та верифікації викидів парникових газів залишилося півтора місяці. І ми бачимо, що єдиний реєстр моніторингу, звітності та верифікації викидів парникових газів не працює як електронна система.
Уповноважений у цій сфері орган – Департамент кліматичної політики та збереження озонового шару Міністерства захисту навколишнього середовища та природних ресурсів досі не має керівника.
Лише одна організація днями одержала перший атестат акредитації на право верифікації викидів парникових газів. Навіть останні новини щодо впровадження системи торгівлі квотами на викиди парникових газів (СТВ) на сайті Міністерства датовано початком 2018 року.
Адже цей механізм міг стати першим реальним кроком на шляху до поетапної екологічної трансформації української промисловості – за прикладом СТВ Європейського Союзу з поступовим переходом від екологічного податку до виділення обмежених квот ключовим галузям: енергетикам, металургам, хімікам, цементникам.
Від слів до справи
ЄС робить кроки, які можуть дорого коштувати українській металургії. За підсумками нещодавньої кліматичної конференції в Глазго Європейський Союз погодив запуск механізму вуглецевого коригування імпорту (CBAM), згідно з яким підприємство-експортер в ЄС з 2023 року має представити “вуглецеву ємність” своєї продукції і, якщо вона вища за європейські стандарти, зобов’язана купити додаткові квоти на викиди СО2.
Під дію CBAM, за попередніми підрахунками, потрапляє у третину українського експорту до ЄС із високою доданою вартістю понад $630 млн. Україна могла б цього уникнути, якби у нас функціонувала вищезазначена система торгівлі викидами. Водночас профільне Міністерство, схоже, не поспішає переходити від теорії до практики.
Брук – стратегічна сировина для декарбонізації металургії.
Одним із першочергових кроків на шляху поетапної декарбонізації української металургійної промисловості є повний мораторій чи суттєве підвищення експортних мит на вивіз металобрухту – необхідного та вкрай обмеженого на внутрішньому ринку ресурсу.
Єдиний швидкий спосіб знизити викиди CO2 у металургії – замінювати частину руди металобрухтом. 1 тонна брухту дозволяє не спалювати 740 кг вугілля, тим самим скоротивши викиди СО2 на 60%.
Електросталеплавильний комплекс “ІНТЕРПАЙП СТАЛЬ”, що використовує металобрухт як основну сировину, відповідає суворим екологічним стандартам та максимально наближений до цілей Green Deal, оскільки електрометалургія генерує в 10 разів менше викидів, ніж інші технології – близько 250 кг СО2 на одну тонну продукції.
Але сьогодні заготівля металобрухту в Україні перебуває на історичному мінімумі, тоді як його експорт за підсумками року може перевищити 1 млн тонн, що близько до показників 2014-2015 років.
2015 року Україна ввела експортне мито на металобрухт у розмірі 58 євро/т, але через різке подорожчання металу наприкінці 2020 року цей загороджувальний механізм фактично перестав працювати.
Всі країни-сусіди вживають протекціоністських заходів щодо захисту власних металомістких галузей.
Єврокомісія заявила, що за результатами перегляду політики щодо відходів обмежить їх експорт (брухт чорних металів до ЄС також відноситься до відходів) до країн, що не входять до Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).
Планується, що країни, які не входять до ОЕСР, зможуть імпортувати відходи з ЄС лише за умови надання офіційного запиту. При цьому країни-імпортери повинні довести, що переробка імпортних відходів провадиться з дотриманням екологічних стандартів.
Протекціоністські кроки – нормальна практика для держави, яка обстоює інтереси свого виробника та піклується про екологію. На аналогічний підхід має право розраховувати і український бізнес. Адже на його плечі ляже основна відповідальність за виконання вимог щодо зниження викидів.
Всі ці приклади свідчать про одне: політична воля та запровадження обмежень на державному рівні сприятимуть досягненню кліматичної мети щодо скорочення викидів парникових газів.
Нам корисно уважно вивчити і зайняти practices в ЄС, де вміють захищати власний ринок. І перестати сприймати протекціонізм як лайку. Чим раніше ми це зробимо, тим швидше почнемо шлях, яким Європа вже давно йде.
Владислав Варнавський Директор з екології “Інтерпайп”
