Чи можливі вибори до кінця війни та хто їх може виграти
Завжди так було, що в українській політиці осінь – час говорити про вибори і готуватися до них. Третя повноцінно військова осінь теж стала винятком.
Ще з кінця вересня у ЗМІ почали з’являтися аналітичні матеріали про те, що “влада готується до виборів”, а то й загалом “заступники голови ВП проводять виборчі наради”. Це заразове самонавіювання магнетично діє і учасників політичного процесу з різних таборів. Воно змушує когось згадувати, як вони “героїчно рятували Київ, коли влада здригнулася”, хоч усі пам’ятають, що “не здригнулася”, а когось – скуповувати в регіонах рекламні площі під виборчу агітацію.
Така дрібниця, що Центральна виборча комісія, яка єдина відповідає за проведення виборів, жодних дій у цьому напрямі не робить, мало кого оминає. Як і те, що для будь-яких рухів ЦВК потрібне рішення Верховної Ради про оголошення виборів під час воєнного стану досі прямо заборонених (!) законом.
Щоб не примножувати сум’яття та смуту в лавах експертів та аналітиків, Українська правда вирішила не закопуватись у законодавчу казуїстику, а поцікавитись у соціологів, чи є первинним чинником легітимізації будь-яких виборів – запит суспільства. Іншими словами, чи хочуть українці обирати нову владу, чи це можливо до кінця війни і на чиєму боці зараз електоральні симпатії.
Спойлер: все дуже складно, а постать Валерія Залужного ще більше заплутує ситуацію.
Причини (не) проводити вибори
Третій рік повномасштабної війни, накладений на неможливість реального перезавантаження влади, спричинив в українському суспільстві напружену електоральну ситуацію.
Тотальна більшість виборців не бачать у чинному наборі політичних гравців можливості ефективно керувати. Але так само тотальна більшість виступає проти проведення виборів.
15 жовтня Центр Разумкова оприлюднив широке дослідження суспільних настроїв, де чітко проглядається описана вище тенденція.
На запитання, чи бачать виборці серед наявних політичних сил ті, яким можна довірити владу у післявоєнний період, лише 27% опитаних відповіли “так”. Тобто під 70% респондентів по суті постулюють запит на оновлення набору політичних гравців.
Зазвичай у країнах з таким разючим несприйняттям чинних політичних еліт підвищується ризик суспільних катаклізмів. Але в Україні все працює навпаки. Катаклізм – вже щоденна реальність, і її наявність працює якраз на легітимізацію правлячої команди.
“Люди не поспішають із питанням виборів. Бо спочатку хочуть почути відповідь, якою буде конфігурація безпеки для країни. І такі критичні випади попереднього президента про дії влади на початку вторгнення не сприятимуть підтримці ідеї виборів. Так само, як не сприяє їй і поширення російських наративів про “нелегітимну українську владу, якій потрібна ця війна”.
Люди розуміють, що це екзистенційна війна і на знищення, тому хочуть спочатку вирішити безпекове питання, а вже потім – вибори”, – пояснює у розмові з УП виконавчий директор Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) Антон Грушецький.
Ми скоро опублікуємо дані одного свого опитування, і там понад 60% людей кажуть, що вони готові терпіти війну стільки, скільки буде потрібно. Але є вимога справедливого розподілу тягаря війни. агресії”, – додає Грушецький.
За його словами, є чітка кореляція між наявністю дієвих гарантій безпеки України та готовністю українців до якогось формату переговорів.
“Наші дані показують, що понад 80% українців вірять, що якщо Захід підтримуватиме Україну належним чином, то Україна може досягти успіху у війні. Але ми також бачимо, що значна частина цих людей не погодиться на офіційне визнання окупації, проте готова” відкласти визволення частини земель на майбутнє. Щоправда, лише за умови серйозних гарантій безпеки – щоб Росія більше не напала.
Якщо немає конфігурації надійних гарантій – це або членство в НАТО, або двосторонні угоди тощо – більшість українців проти замирення з Росією. Але якщо з’являються переконливі гарантії, то для більшості українців це було б зі скрипом і без ентузіазму, але прийнятний варіант », – каже Грушецький.
За його словами, без вирішення питання про стратегічну безпеку і завершення гарячої фази війни українці схильні сприймати вибори як спробу нинішньої еліти утриматися на своїх посадах. , у чиї саме.
На запитання, із якого середовища має відбуватися партія, щоб опитані за неї проголосували, майже кожен другий висловив довіру військовим – 46,6% респондентів. Цей показник із літа минулого року стабільно тримається на рівні +/- 50%.
Також стабільний та значний інтерес виборців до організацій громадянського суспільства (19,0%) та волонтерського середовища (23,6%).
Крім того, 21,4% опитаних сподіваються на нових осіб з гуманітарної та технічної інтелігенції, таких як вчені та вчителі. І лише 17,0% вірять у вже існуючі партії.
“Люди більше хочуть бачити у владі людей, причетних до сил оборони, волонтерів та громадського сектору. Але питання у тому, що всі ці категорії зараз працюють на оборону, і вони повноцінно взяти участь у виборах не можуть.
І відповідно це також буде приводом говорити, що поки що справжні українці, справжня українська опора займається обороною, політики та чиновники намагаються зберегти доступ до годівниць. Тому вибори без належного пояснення будуть фальстартом із негативними результатами”, – переконує Грушецький із КМІС.
Місце для нових сил
На порозі третьої зими великого вторгнення рівень підтримки інститутів опустився майже на довоєнні показники. У першій половині 2022 р. соціологи відзначали дуже цікаву тенденцію. Тоді навіть найважчі в електоральному плані органи влади на кшталт парламенту та судів здобули нечуваний рівень довіри.
Перед екзистенційною загрозою українці відчули, що вони і держава – це одне ціле. Власне, це була одна із речей, які допомогли Україні у перші тижні вистояти як державі.
Але на третьому році вторгнення відчуття загрози перестало бути легітиматором для дій влади.
У Збройних сил баланс довіри становить майже +86%, Державна служба з надзвичайних ситуацій має приблизно +71%, волонтерські організації – орієнтовно +67%, Служба безпеки України – майже +38%, а у Верховній Раді – -62,5%. в уряду – -52%, в державного апарату (чиновники) – -63,2%, у судової системи загалом – –53,8%.
Показовим моментом залишається довіра до президента Володимира Зеленського. Його баланс довіри зараз тримається на рівні +4% (48,5% довіра/44,5% недовіра), але з повільною спадною тенденцією.
По суті, підтримка президента, яка на початку вторгнення досягала і 90%, стає заручницею загального падіння довіри до системи, а висока підтримка армії перестала переходити в таку підтримку її верховного головнокомандувача.
Цікаво, що персональний рівень підтримки Зеленського як політика, а не президента вищий: 51,3% довіра / 41,5% недовіра.
За даними Центру Разумкова, окрім президента позитивний рейтинг довіри залишається буквально у кількох відомих політиків: голова Миколаївської ОВ Віталій Кім має +11,4%, голова СБУ Василь Малюк – +9,2%, віце-прем’єр Михайло Федоров – +6, 7 %.
Серед лідерів антирейтингу – Андрій Єрмак з -40,6% і майже усі голови парламентських фракцій: Петро Порошенко має -45,5%, Давид Арахамія – близько -47%, Юлія Тимошенко – трохи менше -65%, Юрій Бойко отримав -74 8%.
Цікаво також і те, яких даних у цьому опитуванні немає.
В оприлюдненій частині дослідження Центру Разумкова відсутні виміри не лише політичних рейтингів, а й навіть довіри до такої ключової персони нинішнього політичного життя, як Валерій Залужний.
В умовах, коли “стара стара” та “нова стара” еліти не викликають довіри у суспільства, така постать як нинішній посол України у Великій Британії може зіграти поворотну роль.
Якщо придивитися до запиту виборців на прихід нових людей, то 50% електорального поля умовної “партії військових” – це територія для наступу Залужного.
“У нас, як завжди, є лідерський підхід під час голосування. Тому підтримка політичних проектів багато в чому визначатиметься щодо лідера.
Наприклад, умовна партія Притули, якщо ми запитуємо про ставлення до неї чи вставляємо її у певні виборчі списки, поки що не публікуються, то ця партія набирає достатньо високої підтримки, бо сам Притула має високу підтримку зараз. Чмута, але я припускаю, що у разі певної комунікаційної кампанії така сила також може отримати відчутну підтримку”, – розповідає Антон Грушицький із КМІС.
“Є питання до військовослужбовців, тому що вони можуть бути розподілені в різних політичних силах.
Але якщо ми матимемо умовну партію Валерія Залужного, про яку він сам не говорив поки ні слова, вона справді може набрати дуже високу підтримку. Коли в опитуванні є Залужний, і коли його немає – це два абсолютно різні результати”, – пояснює соціолог.
Як зізнається не під запис його колега з іншої соціологічної служби, за певного моделювання бюлетеня може скластися ситуація, коли розклад сил буде схожий на вибори 2019 року. Тільки цього разу прізвище тріумфатора буде іншим.
Схожа ситуація і з партійними виборами до Ради. Тому, між іншим, співрозмовники УП у «Слузі народу» скептично ставляться до розмов про швидкі вибори: їх не хочуть люди, і влада має всі шанси голосно їх програти. Для влади логічніше довести до кінця важливі для неї процеси у внутрішній та зовнішній політиці, а лише після цього відчиняти двері до темної кімнати з написом «Вибори».
“У разі Володимира Зеленського є повільна низхідна динаміка підтримки. Довіра до нього є високою, але тренд у Залужного стрімко йде вгору. Він досі зберігає довіру на рівні 80–90%. І плюс виборці, як у ситуації із Зеленським у 2019-му, приписують Залужному кожен свої риси та характеристики, проектують бажані для них чесноти та очікування”, – пояснює природу потенційно високої політичної підтримки колишнього головкому ЗСУ Антона Грушецького.
***
Як би кардинально не змінювалося життя та ситуація в країні, це дуже невідчутно впливає на ставлення українців до ідеї проводити вибори під час війни.
З самого початку повномасштабного вторгнення тотальна більшість громадян була категорично проти виборів. Поступово до осені 2024 року з’явилася відчутна група виборців, які хотіли б оновити політикум.
Тим не менш, пріоритетом № 1 для більшості залишається успіх у війні та забезпечення безпеки, а не вибори. Нещодавні опитування засвідчили, що 25–30% українців підтримують ідею виборів. Однак, деякі з них глибоко усвідомлюють ризики, пов’язані з безпекою, можливими маніпуляціями та обмеженою участю у виборах для голосуючих і за кого голосують.
“Насправді, якщо питання про голосування ставити глибше, то підтримка виборів навіть серед їхніх прихильників ще знижується.
Тому що те, що зараз у нас є умовно 25–30% за вибори, це швидше відображає не так бажання виборів, як політичний сигнал невдоволення тим, що відбувається і в країні, і на міжнародній арені.
Це насправді не вимога негайного проведення виборів, а, так би мовити, можливість вилаятися у бік влади. У деяких опитуваннях навіть питання корупції більше турбує людей, ніж вибори», – резюмує Антон Грушецький.
Роман Романюк
